Гараж пана Якобса - Страница 66

«А чи не спробувати прослизнути повз вартових, скориставшись туманом?» — подумав Александер. Навіть Шерц не знав, що їх чекає, інакше він не дав би йому пістолета… ага, а де той пістолет? Певно, впав.

Александер з величезною обережністю встав, намацав на килимі пістолет і сховав у кишеню. Якусь хвилину він напружено прислухався. Від Потсдамського шосе, що проходило за триста метрів звідси, глухо доносилось крізь туман гудіння дизеля. Протяжні гудки клаксонів у нічній тиші ніби жалілися на щось.

«Там воля, там нічого не треба боятися, — з тугою подумав Александер, — а тут… — і раптом він згадав про дівчину з Іспанської алеї. — Я й не подумав про Рут. І як я міг забути про неї? — Йому стисло у горлі. — Я думав про втечу, а тут Якобс та Копш — ці негідники — знущаються над беззахисною дівчиною…»

В цю мить Александер почув, як зарипіли сходи. Це примусило його швидко прийняти рішення. Поряд пробив годинник, раз і вдруге. Певно, вже друга година ночі, а може, й пів на дванадцяту або пів на першу чи другу, чи хто його знає… Можливо, сходи в цьому дивному будинку риплять самі собою? Але не виключено, що хтось іде до нього з візитом. Тоді буде краще, якщо його тут не знайдуть…

Александер безшумно перейшов кімнату, натис на ручку середніх дверей і повільно, міліметр за міліметром, почав відхиляти їх. На це в нього пішло хвилини зо три. В непроглядній темряві, обережно переступаючи ногами, він навпомацки рушив коридором. Зараз Александер прийняв тверде рішення відшукати підвал. Відваги й потягу до пригод йому не бракувало. Адже не кожен наважився б на таке в незнайомому будинку з трьома вартовими. Він це розумів, але заспокоював себе: «Коли б я був по той бік муру, у мене, звичайно, нічого не вийшло б. Зовнішня охорона у Якобса, мабуть, надійна. Але раз я вже тут — у цьому моя перевага. Я був би боягузом, коли б не скористався з неї, щоб допомогти дівчині».

Александер нечутно пройшов трохи коридором і завмер: раптом потягло сигаретним димом. Вартовий? Нічого ж не видно, хоч в око стрель! Він обмацав руками навкруг себе і — торкнувся зимового пальта на вішалці, від якого тхнуло сигаретами та винним перегаром.

Кроків за двадцять його чекало нове, значно серйозніше випробування. Від головного коридора праворуч відгалужувався ще один, до кімнат Літта. Александер ледве встиг відступити туди і приплющив очі — людські очі теж можуть світитись у темряві, якщо їх широко розплющити. Повз нього, скрадаючись, прослизнула якась темна постать. Незнайомець був великий, огрядний. Під ним злегка здригалась підлога, чулося човгання ніг, шарудіння рук по дерев’яних панелях, уривчасте дихання, — очевидно, йому важко було йти тихо. Та почути все це можна було тільки тоді, якщо знаєш, що тут хтось є. Александера попередив легкий запах поту. «Виходить, я добре чую носом, — подумав Александер, — мабуть, тому, що мало палю».

Він не сушив собі голови над тим, чи не до нього, бува, прямує цей гість, бо зрозумів уже, що тут усі шпигують один за одним. Серце його шалено колотилось, коли він рушив далі.

Іти по сходах було легше, ніж йому уявлялось. Вони були широкі, міцні, застелені товстими доріжками. Якщо вони й рипіли, то просто самі собою. Тут було видніше: крізь мокрі вікна, за якими стояв сірий туман, проникало жовтаве місячне сяйво. Спустившись у вестибюль, Александер хвилин двадцять розшукував вхід до підвалу. Кілька разів він втрачав усяку орієнтацію. За єдиний компас для нього правила температура: ближче до виходу ставало холодніше. Вихід був завішений важким килимом. Якщо відхилити його, то крізь високі скляні двері видно було чорну постать вартового. Він сумлінно виконував свій обов’язок: незважаючи на холод, ні на крок не сходив з місця, ніби був прикутий до нього, і тільки ледь помітні рухи свідчили, що вартовий не спить.

Нарешті збоку від головного входу Александер відшукав двері до підвалу; вони були незамкнені. Але чи не зариплять? Минуло ще хвилин п’ятнадцять, поки він спустився в підвал і опинився в лабіринті темних коридорів. Тут можна було б присвітити собі ліхтариком, та він мав з собою тільки сірники, при світлі яких побачиш мало, а себе виявиш. Однак, сподіваючись, що в підвалі, крім нього, нікого нема, він наважився запалити сірника. «Ш-ш-ш», — зашипів вогник, і Александер злякано озирнувся: білі стіни, дерев’яні двері без замків, під стелею товсті, в азбестовій ізоляції труби центрального опалення. Сірник погас.

«Котельня міститься, звичайно, у тиловій частині будинку, з боку гаража, — міркував він. — Очевидно, там і треба шукати підземний хід, про який говорив Шерц. Його ж, мабуть, прокладали так, щоб він був найкоротшим шляхом між віллою й конторою: так би мовити, повітряною трасою під землею». Навпомацки, але досить швидко. Александер пішов уперед, визначаючи на поворотах напрямок по трубах опалення. Пробравшись через вугільний бункер, він зрештою потрапив у котельню. Там стояла нестерпна жара.

Александер відразу взявся до роботи. Він освітлював стіни, головним чином фундамент з південної сторони, і вперто шукав потайних дверей. Не було сумніву, Якобс так заховав їх, щоб не могла знайти поліція. Однак проморочившись добру годину, він остаточно пересвідчився, що ні з котельні, ні з бункера до підземного ходу пройти не можна.

Александер трохи занепав духом від невдачі, та й жара знесилила його. Проте він був упертий і не хотів здаватися. Він вирішив обстежити фундамент у східному напрямку і через якісь дві комірчини, захаращені автомобільними камерами та порожніми каністрами з-під бензину, проник у винний погрібець. Тут було вже не так жарко. Александер зітхнув з полегкістю. Тут стояло чимало пляшок, вкритих порохом; з крана на протилежній стіні текла вода в широкий похилий жолоб, що розділяв погрібець навпіл. Таким примітивним способом у погребці підтримувалась потрібна температура.