Гараж пана Якобса - Страница 65

Горн був людиною з прогресивними, хоча до деякої міри утопічними поглядами, мав нахил до теоретизування, по природі своїй був оптимістом, досконало володів логікою, але в сучасній політиці він тямив мало. Зіррінгауз, навпаки, був світською людиною, практичною, бувалою і вмів так повернути розмову, що на словах усе виходило красиво, натхненно, а по суті нічого не значило. Але пальма першості, безперечно, належала Крамерові — найкращому діалектику серед них трьох. Він завжди приголомшував їх своїми парадоксами і все перевертав з ніг на голову. Прихильник Дідро, Гельвеція та Шопенгауера, Крамер вишукував у їхніх творах висловлювання, що відповідали його поглядам, і завжди тримав їх напоготові у своїй адвокатській пам’яті. За політичними переконаннями Крамер був анархістом, якщо під анархізмом розуміти жагучу ненависть до будь-яких державних устроїв. А оскільки Горн був представником одного з таких устроїв, то легко уявити, як проходили у них бесіди: вони фехтували не тупими шпагами.

Сьогоднішній вечір, однак, був несхожим на всі попередні. Крамер не прийшов, і Горну ніяк не вдавалося розвіяти досаду, яку він приніс з собою з президіуму.

Сидячи у вигідному кріслі, він довгий час похмуро мовчав, поки, зрештою, думки його не прорвалися назовні:

— Хай йому чорт, — вилаявся він, — коли б не той дурень, їх можна було б узяти ще сьогодні… — Він замовк, зрозумівши, що така манера висловлюватись і взагалі ця тема зараз недоречні.

— І чому ж їх не взяли? — ввічливо поцікавився Зіррінгауз, не знаючи навіть, про що йде мова.

— По-перше, тому, що дехто проти цього…

— Начальство?

— Атож. Та є й інша причина, — він трохи помовчав, а потім додав, як завжди, трошки іронізуючи сам із себе: — По-друге, у мене жахливий нежить. Це справжнє лихо, що проти нього нема ефективного засобу. Сьогодні, здається, він досяг найвищої точки і, мушу зізнатися, таки здорово дошкуляє мені.

— Чудово, Едуарде, це просто блискуче, цим ти безпосередньо підтверджуєш теорію Гольбаха.

— А хто він такий? Лікар? То краще б він винайшов якесь щеплення проти нежитю, ніж розводити відносно нього теорії.

— Ніякий не лікар, а барон, причому — філософ; помер сто шістдесят років тому. Він говорив, між іншим, що погане травлення правителя держави часом має вирішальне значення в питанні про війну: починати її чи ні. Ось як він дослівно сказав: «Розлад шлунка монарха або примхи красуні…»

— Ну, я не можу поскаржитись на свій шлунок — принаймні зараз, — але я розумію, про що тут іде мова: дрібні причини мають великі наслідки.

— Авжеж. Потім цю думку підхопили і прийшли до досить химерного висновку: якби ніс у Клеопатри був трохи довший або трохи коротший, то світова історія могла б піти іншим шляхом. Парадокс, але потрапляє в саму точку.

— Це нісенітниця, хоч і звучить красиво, любий друже, — заперечив Горн, обережно прикладаючи хусточку до носа, до якого вже боляче було доторкнутися. — Ти, здається, говорив, що маєш для мене невеликий сюрприз. Якого роду?

— Оптичного.

Зіррінгауз простяг руку і вимкнув велику настільну лампу. Друзів огорнула глибока темрява. Горн не бачив, що робить Зіррінгауз, але здогадався, що той відійшов і з чимсь возиться.

Нараз посеред кімнати спалахнула велика скляна куля. Горн не міг пригадати, чи була вона там раніше, чи ні. З лампи-кулі лилось таємниче яскраво-блакитне світло, що сповивало все в кімнаті якимсь містичним серпанком. Та враз колір змінився. По всій кімнаті розійшлася неприємна їдуча зелень. Горн швидко глянув на друга й злякався: його обличчя… То було не обличчя, а морда якогось страховиська з вищиреними у посмішці зубами.

Зелене світло раптово перейшло в жовте, різке й зловісне. Наче прозора слизька плівка, кольору сірки, затягла стіни й меблі. Та ось світло пригасло — в кулі змішалися, завихрилися всі кольори разом, а потім з них виділився тремтливий, тривожний червоний колір — колір крові.

По кімнаті ніби попливли червоні мінливі хвилі. Горну здалося тепер, що голова Георга вся залита кров’ю, і в нього мороз пробіг поза спиною.

Раптом пролунав удар гонга і світло погасло. Горн з полегкістю підвів погляд — і відсахнувся: в дверях стояла постать, закутана у біле покривало. Горн закам’янів. Минуло кілька секунд, поки він догадався, що цей привид — кадр з проекційного ліхтаря.

І знову м’яке світло настільної лампи повернуло в кімнату затишок.

— Здається, ти вирішив вилікувати мій нежить шокотерапією, — сказав Горн ущипливіше, ніж звичайно, бо він і досі ще відчував страх.

— Шокотерапією, — байдуже повторив Зіррінгауз, глибоко затягуючись сигарою. — Хочеш джину? Я показав тобі своє нове захоплення. Ця лампа мій вірний помічник: вона допомагає моїй фантазії розправляти крила. Зараз я працюю саме над розділом, дія якого відбувається в пустелі. Коли я помічаю, що мій стиль стає сухим, як кактуси на краю Сахари, то змінюю атмосферу: настроюю радіо на Алжір і вмикаю жовте світло.

— Чудово, — сердито кинув Горн, — не забудь поставити дзеркало, щоб ти міг бачити й верблюда!

Вечір, як завжди, пройшов досить весело. Але на душі у Горна було тривожно. Він не знав, чи в цьому винен грип, чи думки про Ірінгса, чи Георгова шокотерапія. На прощання, всупереч своїй звичці, він випив ще кілька чарок міцної гіркої настойки.

Розділ сьомий

1

Александер прокинувся десь після півночі від важкого кошмару. Він звівся на лікоть і, як це з ним нерідко бувало, ніяк не міг збагнути, де він і що з ним. Він безпорадно оглянувся: крізь високі вікна проникало слабеньке молочно-біле сяйво, при якому обриси предметів у кімнаті тільки вгадувались. Надворі, закриваючи вікна білою пухнастою завісою, слався густий туман, пронизаний місячним промінням. Александер сів, і під ним загрозливо тріснуло хитке ліжко, йому враз пригадалося, де він.