Горн ніколи не приймав важливих рішень зопалу, він завжди залишав це на завтра. «Однак у поліції, як і взагалі в діловому житті, треба ловити момент, аби не запізнитися, — думав він. — А тут ще й справа така заплутана, що сам чорт в ній ногу зломить. Ульман каже, що сьогодні вранці приходив якийсь свідок у справі гаража „Зюд-вест“, але ж він, дурень, не вислухав його, а відправив до Вюрцбургера. Той сказав мені, що йшлося про дрібну спекуляцію кольоровими металами, мовляв, не варто й говорити. Щось тут не так. Нема навіть протоколу допиту! І нащо він втручається? Коли начальство всюди пхає свого носа, завжди неприємно, а тут більш ніж неприємно, тут — це підозріло. Але мені, здається, знову ввижаються привиди, — раптом обірвав він свої думки. — Коли сердишся, важко бути об’єктивним».
Він без смаку допив пиво, розплатився, підвівся й вийшов. «Похолоднішало, — подумав він, опинившись на вулиці. — Похолоднішало, а тут ще цей клятий нежить…»
Десь о третій годині дня — було дуже хмарно і вже почало смеркати — перед віллою на Іспанській алеї зупинився невеликий чорний форд на високих колесах, його створили років двадцять п’ять тому, ще в ті добрі часи, коли Генрі Форд, сповнений свідомості своєї монополії на світовому автомобільному ринку, заявив: «Покупець може любити який завгодно колір, але машина мусить бути чорною!»
З форда вийшов Руді Якобс, грюкнув дверцятами і хвилин за три вже сидів перед Александером. Вони нашвидкуруч познайомилися, перекинулися кількома фразами, і розмова між ними урвалася. Втупившись у вікно, Якобс якийсь час добирав слова, щоб перейти до справи. Однак, зрештою, вирішив обійтися без вступу, який доктор Шерц, безперечно, придумав би.
— Слухайте, — сказав він напрямки, — ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!
Александера роздратувало, що Якобс так повернув справу, адже названа сума не становила й одного процента від загальної; це був доказ того, про що з натяків Шерца він уже здогадувався: бос — скнара.
— Про них вам дасть пояснення Кросбі, — відповів він. — До речі, я теж маю одержати від вас гроші!
— Те, що вам належить, я приніс, — буркнув Якобс. — Ось вони! — Він кинув на стіл конверт. — Беріть їх, вони ваші. Я завжди додержую свого слова. Але де ті п’ятсот?
— Можливо, пішли на дорожні витрати, — нетерпляче сказав Александер. Він і справді не знав, хто поцупив ті гроші: представник замовників, Кросбі чи гамбурзький агент, і тому не міг дати кращого пояснення. Проте Якобсу, хоч він був не вельми вразливий, таке пояснення здалося надто коротким, так, наче йому, як собаці, кинули голу кістку, аби відв’язатися.
— Слухайте, — сердито сказав він, — поясніть точніше або ще краще, напишіть доповідну!
Зробити цього Александер не міг, і почалася довга неприємна суперечка. Скінчилось на тому, що він написав розписку на п’ятсот доларів або дві тисячі чотириста західних марок.
— Поки не з’ясується, — задоволено сказав Якобс. Він акуратно згорнув папірець, заховав його в нагрудну кишеню і, зразу подобрішавши, додав майже по-батьківському: — Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово так само, як і я. Може, завтра вже трапиться нагода, коли ви… коли в нагороду вам… словом, я хочу сказати, може статися, що я порву цю розписку, розумієте?
Александер добре усе розумів. Організація переживає зараз тяжкі часи, і бос хоче усіх прибрати до своїх рук, щоб у разі необхідності використати так, як йому буде потрібно.
Водночас слова Якобса означали, що він більше не має до Александера ніяких претензій. Він попрощався з Александером. Ідучи сходами вниз, Якобс глибоко замислився: «Що воно буде? Вискочимо чи ні? Нагряне поліція, а чи все обійдеться й цього разу?» Він був трохи забобонний і, спускаючись, говорив про себе: «Так, ні, так, ні». Коли ж на останню сходинку припало «так», він, хоч і розумів ненадійність цього методу, зразу повеселішав і так швидко кинувся до дверей, що мало не збив з ніг літню жінку, яка йшла до лікаря.
Приблизно через годину після візиту Якобса Александер уже стояв перед високими шафами у бібліотеці вілли: його цікавили історичні романи. Доктор Шерц щось писав, час від часу поглядаючи на нього. Та він не любив довго мовчати і незабаром почав розповідати Александеру веселі пригоди з свого життя, глузував з Якобса, змальовував кумедні портрети тих членів організації, з якими Александер ще не був знайомий, і в гумористичній формі описував події дня.
— Гляньте-но у вікно, ліворуч, — говорив він. — Ще не зовсім смеркло, може, вам вдасться побачити по той бік муру самотнє дерево. Що, бачите? — Александер підтвердив. — Так от на тому дереві цілісінький день сидить якийсь бідолаха з поліції — певно, з платнею в двісті п’ятдесят марок — і ні на мить не зводить очей з парку. Що ви на це скажете? Хоч видно тільки його маківку, та в мене є чудова мисливська рушниця з оптичним прицілом. Уявляєте, як би я його звідти шугнув! Це звільнило б нас від необхідності слухати о сьомій годині нашого заїку-шефа: хвилин за десять тут з’явилася б поліція. Мені іноді хочеться скоротити чекання. Та, признатися, шкода хлопця. По-перше, йому ж нічого не видно, адже ми користуємося підземним ходом, який з’єднує віллу й контору. Над ним довелося колись добре попрацювати, хоча ще з війни тут було бомбосховище, яке ми й використали. З нього вийнято кубометрів тисячу землі. А куди з нею подінешся? Це було не так-то просто… Ну, а потім я ще подумав про цього бідолашного хлопця: може, в нього є дружина й діти…