Гараж пана Якобса - Страница 59

Горн був людина невибаглива. Він полюбляв просту їжу, ніколи не вередував і завжди закінчував обід пляшкою пива за сорок пфенігів. Потім переглядав свіжі газети або розмовляв з хазяїном, гладким астматиком, що звичайно сидів за більярдним столом і любив поговорити з відвідувачами. Однак сьогодні Горн похмуро мовчав. У нього був поганющий настрій, і вина за це падала не лише на нежить. «Сто чортів! Кожен, навіть неспеціаліст, — з досадою думав він, — маючи такі докази, поклявся б, що гараж „Зюд-вест“ — це кубло злочинців і знищити його слід якнайшвидше. І тільки криміналдиректор з сорокарічним досвідом роботи в поліції не розуміє цього. Тут можливі два пояснення: або на шефа настільки впливає складна політична ситуація в Західному Берліні, що він уже не здатний розібратись у найпростіших питаннях криміналістики, або… ну, або тут замішані його особисті інтереси…»

Якщо Горн запідозрював якусь людину, він принципово не зважав на особи. Це був перевірений метод.

Цього разу в Горна викликало підозру те, що його начальник уперто не погоджується на проведення операції об’єднаними силами кримінальної поліції і шупо. У цій підозрі немає нічого нереального, сердито говорив собі Горн, подібні випадки траплялися в Берліні вже не раз. Наприклад, скандал з спекуляцією золотом, який зчинився рівно рік тому, у грудні 1950 року. Тоді криміналкомісар Альберт і його помічник «конфіскували» на золоторозмінному пункті на Луїтпольдштрасе дванадцять кілограмів золота. Одного засудили на два, другого на півтора року. Було встановлено, що вони діяли в згоді з групою спекулянтів, але тих, хто стояв за ними, викрити не вдалося. Громадськість майже ні про що не довідалась. В президіумі ходили вперті чутки, що між ними ще шукатимуть співучасників. А кілька тижнів тому заарештували оберкомісара Гомана. Згодом у слідчу в’язницю Моабіт було відправлено кількох працівників відділів у справах азартних ігор та шахрайства. А тепер ще історія з Штромайєром… Невтішна картина. І, очевидно, ще далеко не повна. Припускати, що вже всіх хабарників виловили, — абсурд. Кожного дня можна чекати повторення історій Альберта, Гомана чи Штромайєра. В той же час кількість карних злочинів невпинно зростає. Про це красномовно свідчать щомісячні статистичні дані. В Західному Берліні двадцять дві тисячі злочинців. Поліція не управляється з усім. У чому ж причина? Горн не знав. Він виконував свій обов’язок, і навіть більш того. Він працював десять-одинадцять годин на добу. Працював самовіддано, обачно, вміло, був розумним керівником і досвідченим спеціалістом, з головою поринав у кожну справу. Тому завжди бувало так, що у відділі ХІІ-а — відділі крадіжок із зломом — справи розслідувалися негайно й досить успішно. Інші відділи не могли похвалитися успіхами. У відділі вбивств, наприклад, тільки за цей рік назбиралось двадцять вісім незавершених справ…

Зрештою Горну захотілося відпочити від цих думок, і він взяв газету, що лежала перед ним на столі. Першу сторінку він, як завжди, ледве пробіг очима. Ну, що там? Переговори про перемир’я в Кореї, остання сесія ООН, висловлювання якихось коментаторів про неї — все нудні, нецікаві речі. На останній сторінці він проглянув повідомлення про погоду, поздоровлення, потім статтю про необхідність поліпшити освітлення приміських поїздів. Горн хотів уже відсунути газету, та нараз у вічі йому впав заголовок: «Новий скандал у західнонімецькій поліції». Кров відлила від обличчя Горна: він сприйняв ці слова як образу для себе особисто і тут же подумав: «Це вже, мабуть, про Штромайєра…»

Однак у статті говорилося не про нього. Горн вихопив очима рядки:

«Західноберлінська прокуратура розслідує зараз обставини розбійницького нападу, що стався тридцятого січня цього року перед будинком № 90 на Кнезебекштрасе в Шарлоттенбурзі. Того дня шістнадцять членів злочинної організації „Сила“ напали на комерсанта P., який не має підданства, і ретельно обшукали його. Наступного дня Р. дав показання поліції, але згодом відмовився від них і пояснив це тим, що він уже нічого не пам’ятає. Як було виявлено, злочинці шукали розписку, в якій одна з керівних осіб західноберлінської поліції підтверджувала одержання тридцяти двох тисяч західних марок. „Зацікавлені кола“ обіцяли велику винагороду, якщо напад вдасться і розписка буде повернута. Один з шістнадцяти грабіжників, людина без підданства, Адам Чарні, через два дні після нападу був тяжко поранений іноземцем Майєром Курцбардом, який чотири рази вистрілив у нього з пістолета. Чарні відмовився дати будь-які показання і через кілька тижнів, одержавши велику суму грошей від невідомої особи, безслідно зник».

Ця стаття ще більше стривожила Горна. Він ще раз глянув на першу сторінку і побачив, що читав газету, яка виходить у східному секторі. Однак це мало втішило його: не вірити газеті у нього не було підстав. Те, що він знав про цю справу, цілком відповідало надрукованому. Про одне тільки він не чув, що напад організували заради розписки, яка таїла в собі тяжке обвинувачення одній з «керівних осіб західноберлінської поліції».

До цього часу Горн вважав, що підкупи — це поодинокі прикрі випадки. Вони підривають авторитет поліції, але все ж таки це поодинокі випадки. Подібне, зрештою, траплялося всюди, хоч, може, і не так часто, як у Західному Берліні. Більшість з цих випадків Горн ставив на карб англійцям та американцям, що — з якихось не цікавих для нього мотивів — весь час намагалися впливати на добір кадрів для поліції. На думку Горна, саме через них на відповідальні посади в поліції потрапляють люди, морально нестійкі. З усіх цих скандальних історій складалась досить виразна картина. Те, що він прочитав про «керівну особу в поліції», не виходило у нього з голови. Керівна особа, в руках якої сходяться всі нитки… Просто смішно! Настрій у нього раптом змінився. Ні, все це газетна брехня! Хіба Вюрцбургер схожий на хабарника? Або доктор Йоганнес Штумм? Тільки чому ж тоді Вюрцбургер поводиться так загадково? Його поведінка просто незрозуміла. «Я перевірю його, — вирішив Горн, — але як? Треба подумати».