Гараж пана Якобса - Страница 54

— Отже, сідайте тут в електричку і їдьте до Шенеберга, — докладно пояснював поліцай, який прийняв Александера за приїжджого, — це — дайте подумати — шоста, сьома, ні, восьма зупинка. Там ви пересядете на кільцеву електричку. Запитаєте, куди вона йде, щоб, бува, не поїхали назад. Вам треба до Темпельгофа, це друга зупинка. Звідти ще проїдете дві станції метро. Вийдете біля аеропорту, пройдете пішки хвилин десять, а там вам кожна дитина скаже, де поліція.

Александер здивувався: адже вчора вранці він проїздив саме цим шляхом, і коли вийшов з аеропорту, то був зовсім близько від президіуму. Дорогою йому спало на думку, що він діє дуже необачно. А що, коли за ним стежать? Може, Шерц приставив до нього шпига? І той наглядав за ним від самого дому, бачив, як він говорив з поліцаєм, а зараз сидить десь тут, у вагоні. Треба негайно позбутися його! Александер вийшов з вагона і протиснувся поміж людьми в останній. Він ледве встиг вскочити в вагон, як двері зачинилися. На першій же зупинці, Фейєрбахштрасе, Александер вийшов, щоб пересісти в інший поїзд. Він уважно приглядався до людей, що вийшли разом з ним. Їх було небагато, і вони швидко зникли в тунелі. Тільки один чоловік у теплій коричневій куртці зупинився біля кіоска і почав розглядати напівголих красунь на обкладинках ілюстрованих журналів.

«Чому цей тип не йде з перону? — думав Александер. — Адже тут нема пересадки. Купує сигарети… Не зійшов же він з поїзда тільки заради цього! Напевно, це шпиг. Тільки який незграба… Ну, та й стежити за мною не так-то просто».

Минуло чимало часу, поки підійшов другий поїзд. Александер стрибнув у вагон в останню хвилину, намагаючись не випускати з ока коричневу куртку. Той сів слідом за ним. Сумніву більше не було. «А що, як встати у Фріденау, — говорив собі Александер, — і, якщо він вийде за мною, підійти до нього, ляснути по плечі і сказати навпрямки: „Гайда додому, голубе, тут тобі нема чого робити“.»

Та згодом це здалося йому не дуже розумним, не кажучи вже про те, що він втратить іще з чверть години. Александер вирішив зробити інакше. У Шенеберзі він не вийшов, а став під самісінькими дверима. Коли поїзд рушив, він спробував втримати їх відчиненими — та даремно: вони зачинялися автоматично, і нічого не можна було вдіяти. Він щосили смикав ручку…

— Нічого не вийде, хлопче, — сказав один з пасажирів.

Александер промовчав. Поїзд набирав швидкість. Він з усіх сил натис на ручку — вона піддалася. Двері рвучко відчинилися, і під обурені вигуки пасажирів Александер вистрибнув на край платформи. Він поточився, обернувся і встиг углядіти, як у вікні вагона промайнула коричнева куртка.

— Могло б погано скінчитися, юначе, — сказала якась жінка, — хіба можна так легковажно…

Йому пощастило: якраз відходила кільцева електричка на Темпельгоф.

За чверть години Александер добрався до Фрізенштрасе і зупинився перед червоним будинком, схожим на казарму. Біля входу стояв поліцай.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку. Вам до кого?

— Я хотів би бачити доктора Горна.

Це прізвище назвав учора Шерц, і Александер запам’ятав його.

— Криміналрата доктора Горна?

Александер підтвердив.

— У якій справі?

— Я хотів би дати показання.

— Добре, — поліцай трохи подумав. — Пана криміналрата зараз нема, однак показання ви можете дати й комусь іншому. Бачите он ті двері? — він показав рукою через двір. — Підніметесь на третій поверх. Кімната триста вісімдесят.

Александер подякував і пішов через двір. До цієї хвилини він почував себе досить впевнено, його підбадьорило те, що йому вдалося втекти від шпига. Але чим вище він піднімався по сходах, тим менше лишалося в нього впевненості, а коли він ступив у коридор, йому навіть пересохло в горлі. О, який довгий коридор! 369, 372, 374, і нарешті «379. Вхід через кімнату 380!» «До службових приміщень стукають тільки боягузи», — промайнуло в Александера в голові, і він рвучко відчинив двері.

За письмовим столом сидів молодий чиновник у цивільному одязі, з ріденьким волоссям і рум’яним повним обличчям. Він звів на Александера круглі блакитні очі.

— Чим можу прислужитись?

— Я хотів би дати показання, — з зусиллям вимовив Александер.

Обличчя секретаря Ульмана набрало невдоволеного виразу. На його насупленому лобі ніби було написано: «Ви не туди потрапили». Завжди отак хтось вривається, саме коли у нього роботи по саму зав’язку. А ще старий от-от має прийти…

— В якій справі ви хочете дати показання?

— У справі одного гаража в Целендорфі, так званого «Гаража „Зюд-вест“».

Якби Вернера Ульмана хтось стусонув кулаком у живіт, це не вразило б його сильніше. Він насилу перевів подих.

«Горна нема, — було його першою думкою, — і вся відповідальність лягає на мене. А коли тут справді щось серйозне, то доведеться мені моє зведення починати з початку. На це знову піде кілька годин. Звичайно, якщо не дуже старатися, як багато моїх колег… а от у мене завжди все ясно і переконливо, навіть розділові знаки усі на місцях — це начальству подобається…»

— Прошу, — нарешті неохоче сказав він, — сідайте, я застенографую ваші показання. Почнемо з анкетних даних. У вас є при собі документи?

Александер поклав на стіл своє посвідчення. Ульман здивовано кліпнув очима:

— Але ж це посвідчення з східної зони!

— Так точно, пане комісаре: я прибув із НДР.

— З радянської зони, — машинально поправив Ульман. — Ви емігрант? — Він почав записувати анкетні дані.