— Одного тільки я не розумію, — сказав доктор Крамер, коли все було закінчено. — 3 одного боку, кажуть, що іноді навіть частини відбитка одного пальця буває досить для ідентифікації, а з другого — ти зняв у мене відбитки всіх десяти, притому найвищої якості.
Криміналрат пояснив.
— Але одну річ вони забули покласти в цю твою коробочку. Я маю на увазі розчинник, яким можна було б змити оцю гидоту.
Господар підвівся, щоб принести флакон з бензином. Раптом з сусідньої кімнати донеслось тихе дзижчання телефону.
Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся.
— Це тебе, Едуарде.
Доктор Горн встав. Що б це могло бути? Погляд його випадково сковзнув по Крамерові, який витирав пальці бензином. І Горна вразив дивний вираз адвокатового обличчя — вираз якогось задоволення чи навіть прихованого тріумфу. «Щось мені вже ввижатись починає. Нерви, нерви… — відкинув він цю думку. — Але й справді Рудольф сьогодні якийсь… спробуй зрозумій його…»
Горн вийшов і взяв трубку. Якусь мить він сподівався, що об’явився Ірінгс. Але потім спитав:
— Це ви, Вольф?
— Так, пане криміналрат. Справа от у чому: я тільки що був у гаражі. Зробив одне відкриття. В глибині двору стоїть великий автомобіль обтічної форми, американський. Я заліз у нього. Машина броньована.
— Що? Що таке? — перепитав доктор Горн, хоч у відношенні цього типово ділового повідомлення не могло виникнути найменшого сумніву.
— Так. Цілком точно встановлено.
— Американський, кажете?
— Модель американська. Але номер КВ. Належить Якобсу. «Крейслер», восьмициліндровий мотор, сто тридцять п’ять кінських сил, вага дві тонни…
— Досить, досить, — доктор Горн притишив голос і прикрив мікрофон рукою, так що його слів не можна було розібрати вже за три кроки.
— Чекайте біля задніх воріт гаража. Я зараз приїду сам.
Горн поклав трубку і повернувся до друзів. Звістку про те, що йому треба йти, вони зустріли з великим невдоволенням. Особливо старався затримати його Крамер, якого наче хто підмінив. Він запропонував зробити їхній традиційний рейд по ресторанах Курфюрстендама або Будапестерштрасе. Але зрештою їм довелося втішитись перспективою завтрашньої зустрічі.
Едуард Горн швидко зібрався й вирушив. Надворі йому сипнуло в обличчя дрібненькою мрякою. Він насунув капелюх на лоба і сховав руки в кишені пальта. Скельця його окулярів одразу вкрились мережкою дрібних крапельок, усі контури розпливались і зливались, утворюючи нові, загадкові фігури. Вуличний ліхтар попереду здавався якоюсь химерною зіркою.
Горн ішов і думав: а чи не мав ще якоїсь причини оцей сьогоднішній чудний настрій у їхній компанії? Він був тонким спостерігачем, і від його ока не сховалась певна дисгармонія в відносинах між друзями. Але вже на сходах метро ці думки відтіснила давня тривога: що таке з Ірінгсом? Тепер уся надія на банкноту…
Александер прокинувся — не від дзеленчання будильника, як удома. Глянув на годинник: ого, вже восьма година. А втім, не дивно, що він так заспав: від самої неділі він уперше зміг як слід виспатися. Звечора він довго вагався, де лягти — на дивані чи в ліжку; в чужій квартирі завжди почуваєш себе якось незручно. Правда, це почуття майже зовсім зникало, коли він думав про ту гарненьку молоду дівчину, що жила тут до нього. «А, ви маєте на увазі нашу секретарку… — сказав тоді доктор Шерц. — Ми влаштуємо її в іншому місці».
Щось тут не так. Що це за секретарка, яку, не довго думаючи, можна виселити з квартири? Її одяг усе ще висів у шафі, і від нього йшов тонкий аромат духів; на туалеті стояло з півдесятка флакончиків, лежала губна помада вишневого кольору — повністю переселитися дівчина ще не встигла. Вона може прийти сюди кожної хвилини. Ця думка змусила Александера рвучко відкинути ковдру і схопитися з ліжка.
Голячись, він перебирав у голові вчорашні події і прийшов до висновку, що, власне кажучи, мало чого добився. Правда, з Боббі Копшем вийшло досить вдало. Він довідався від нього адресу організації, що, власне, й було його єдиним досягненням. А от Шерц! Александерові до найменшої дрібнички пригадався його вчорашній провал. Хіба ж він не мав спочатку твердого наміру обдурити свого супротивника? А потім узяв та й бовкнув те, чого зовсім не хотів казати. На цей раз, правда, ще якось обійшлося, але задуматись усе ж було над чим. Обдурити хитрого пройду Шерца — справа нелегка. Щоб обкрутити кругом пальця таку людину, треба самому бути хитрим, спритним і, головне, мати твердий характер. І він почав сумніватися, що у нього щось вийде. Це завдання стало здаватися йому непосильним. «Нічогісінько з цього не буде, — говорив собі Александер, — не може ж мені завжди щастити так, як учора. Краще піти в поліцію, — вирішив він. — Зараз я все-таки дещо маю для неї — адресу, якої я вчора ще не знав».
Александер знайшов у буфеті кілька черствих булочок, поквапливо намазав їх чимось — він навіть не помітив чим саме — і швидко з’їв. «У поліцію, мерщій у поліцію, — снувалася уперта думка, — поки ще не пізно». Однак Александер не збирався говорити в поліції все, що знав. Він взагалі ще не зовсім уяснив собі, що ж саме хоче розповісти, і вирішив подумати про це дорогою. Так, дорогою… але спочатку треба було узнати, як знайти поліцайпрезидіум.
Йдучи до зупинки електрички, він запитав про це у поліцая в сіро-блакитній формі. Шенцлін знав, що колись президіум був на Александерплац, але поліцай сказав, що то було ще до капітуляції. Тепер це східний сектор; десь там недалеко розмістилася народна поліція, але туди він, напевне, не хотів би потрапити, — вишкірив зуби поліцай. Александер енергійно похитав головою. Насправді ж він і сам не знав, у яку з поліцій розділеного Берліна краще звернутись. Та, зрештою, він вирішив, що народна поліція все одно нічого не зможе зробити, бо гараж знаходиться в американському секторі…