Гараж пана Якобса - Страница 73

Вольф витяг бумажник і дістав з нього газетну вирізку. Це було вчорашнє повідомлення «Юнайтед прес». «Військова комісія палати представників, — прочитав Ульман, — одноголосно схвалила проект закону, який надає урядові Сполучених Штатів право на оплату тих іноземних громадян, що допомагають агентам американської розвідувальної служби…»

Ульман розгублено глянув на Вольфа і віддав йому вирізку. Комісар витяг ще одну. В ній говорилося про закон, підписаний президентом Труменом 10 жовтня 1951 року, тобто два місяці тому. Законом передбачалася витрата ста мільйонів доларів виключно на фінансування шпигунів та саботажників.

Задубілі пальці Ульмана тремтіли.

— Зрештою, це не наше діло, — промовив Вольф. — Ми виконуємо свій обов’язок — і крапка. Та коли бачиш оце все, зло бере. І з’являється бажання перейти в народну поліцію. Може, там усе якось по-іншому.

— Я б на таке не пішов. Західні гроші приємніші, пане комісар, — Ульман тоненько захихикав.

— Авжеж. Тобто — поки що.

— Пане комісар, — раптом пошепки перебив його Ульман, — он перед нами наче хтось пройшов.

— Я нічого не бачив. Цей клятий туман…

Цього ранку туман то трохи розвіювався, то знову густішав. Зараз за десять кроків уже нічого не було видно. Вольф витяг з кишені плаща фляжку, відкрутив кришку, надпив трохи і, крякнувши, обтер губи.

— Хочете? Тепліше стає… якщо не заперечуєте, — просто з фляжки…

Ульман сором’язливо посміхнувся, пом’явся трохи і, зрештою, сказав:

— Та правда, алкоголь дезинфікує. — Він нерішуче випив кілька ковтків і закашлявся: — Ух, це щось міцне, я п’ю лише лікер. Щиро вдячний… Пане комісар, — раптом перебив він сам себе, — гляньте, он знову той, ні, здається, інший…

— Давайте простежимо! — Вольф ще раз відкрутив фляжку і перехилив її. Ніби привид, з туману перед ними виринула людська постать. Це був літній чоловік, що, видимо, збирав паливо, бо ніс під рукою сухе гілля та різне паліччя.

— Доброго ранку, дідусю! — привітався до нього комісар. — Чи не наші, бува, курені ламаєте?

— Ні, ні, ні!

— Кумедний дід, — сказав Ульман, коли вони відійшли, — ви помітили, як від нього тхне горілкою? На неї в нього знаходяться гроші, а на дрова, бач, не вистачає.

— Він зігрівається зсередини так само, як і ми з вами.

Ульман ще раз оглянувся, але старого вже не побачив.

— Кумедний тип, — повторив він. — Аж порохня сиплеться.

8

Коли Горн десь о дев’ятій ранку вийшов з свого кабінету в коридор, за двадцять кроків від нього відчинилися двері і на порозі з’явилася молода жінка, з якою він познайомився — пригадалося йому — торік на різдвяному балу в Шарлоттенбурзькому поліцейському управлінні. У Горна була добра пам’ять на обличчя, і, хоч з того часу минуло вже одинадцять місяців, він одразу впізнав дружину Ірінгса. Вона пройшла мимо, не глянувши на нього, і Горн з полегкістю зітхнув. Бо що ж він міг їй сказати, крім слів розради, в які й сам не вірив.

Навіть дивно, як глибоко схвилювала його ця зустріч. Перед очима в нього стояло бліде обличчя жінки, її червоні від сліз очі, і він теж пройнявся її тривогою за чоловіка, збагнув її марні надії, її тяжкий душевний біль з такою силою, що в нього ніби обірвалося серце. Потім воно тьохнуло, закалатало, і кров гаряче застукотіла в скронях. Пекучий біль змінився гнівом. «Ах, мерзотники! — вигукнув він у душі. — Я мушу якнайшвидше розквитатися з цією наволоччю».

Він швидко збіг униз по сходах. «Я не дам Вюрцбургеру далі зволікати з цією справою або попередити гараж про мої плани, — вирішив він. — Зараз же піду до Мюллера, і ми визначимо час, коли почати операцію. Беру все на свою відповідальність, а потім нехай мене карають!»

9

Ете Йордан, крекчучи, видирався на мур. Згори хтось простяг йому руки, він схопився за них і застогнав від болю, напруживши свої кволі м’язи; на його зморшкуватому обличчі п’яниці набрякли товсті фіолетові жили. Ще мить — і він був на мурі. Спуститися з нього було значно легше: там стояла драбина, і він зліз по ній, тремтячи від перенапруження й страху. З голови в нього злетів капелюх, та він не нахилився, щоб його підняти. Все пройшло якнайкраще!

Це була його реабілітація. Якобс, який дорожив тепер кожною людиною, годину тому звільнив його з-під арешту з умовою, що Йордан підключиться до поліцейського телефонного кабеля, і в нагороду за це обіцяв йому волю. Йордан, радий, що його ув’язнення скінчилося, обіцяв усе зробити, йому дозволили підкріпитись трохи горілкою, і він пішов на завдання. Під пахвою в оберемку сухого гілля в нього був захований невеликий моток кабеля. Цей оберемок і стареньке пальто робили його схожим на нужденного пенсіонера, що збирає дрова, і фокус удався. Він набрів на кабель кроків за п’ятдесят від муру, підключився до нього, а повертаючись назад, старанно прикрив свій провід опалим листям.

Тепер Йордан біг парком, мимрив щось собі під ніс і п’яно гикав. Він був задоволений, що з небезпечним дорученням покінчено, і радів, згадуючи про недопиту пляшку горілки, яка чекала його на кухні вілли… Силует Йордана швидко танув у густому білуватому тумані…

10

Початок операції проти гаража «Зюд-вест» був призначений на десяту годину п’ятдесят хвилин ранку. В цей час усі виділені для операції машини шупо і кримінальної поліції повинні були з’явитися у точно визначених місцях навколо території гаража, незважаючи на несприятливу погоду. За розробленим дванадцять годин тому планом, що лежав у письмовому столі капітана Мюллера, мур треба було форсувати на всьому його протязі. Крім того, три машини мали зразу ж прорватися у двір і перешкодити людям Якобса засісти в конторі. Деякі істотні пункти цього плану, який потрапив у архів кримінальної поліції під шифром Го/Мю — ХІІ-а — 19/51, виявилися нездійсненними, інші ж — зайвими, як, наприклад, пункт «Димова завіса при форсуванні муру з метою уникнення людських втрат». Такою буває іноді доля планів.