Гараж пана Якобса - Страница 69


К оглавлению

69

Коли припустити, що гараж — це тільки ширма, то справа набирає зовсім іншого вигляду. Організація, яка за ним криється, може мати досить капіталу, щоб при небезпеці витрачати на підкуп значну суму. Щоб підкупити Вюрцбургера, звичайно, замало п’яти тисяч, які пропонують йому…

Але Горн облишив свої міркування: він розумів, що для правильного висновку у нього не вистачає даних. До того ж, усе тіло його ніби налилося свинцем і знову розболілася голова. «Зовсім розклеївся, — сказав він сам собі. — Не дуже корисна для здоров’я звичка — працювати дванадцять годин на добу, та ще в таку грипозну погоду. Треба буде вивісити у себе на дверях об’яву про години прийому, щоб добродії з гаража „Зюд-вест“ більше не робили мені візитів у такий пізній час. Так, тобі тільки й лишилося жартувати, старий дурню, — вилаяв він сам себе і ковтнув таблетку. — Постарайся краще заснути, щоб через кілька годин…»

Він погасив світло і накрився з головою. Відразу перед очима знову з’явився лист. «На знак своєї згоди ви скажете Вюрцбургеру… ви скажете Вюрцбургеру… що ви натрапили на інший слід, — крутилося в голові… — скажіть Вюрцбургеру… ви натрапили на інший слід… У противному разі Вам буде те саме, що й Ірінгсові…»

3

Александер зарився в купу паперу. Під ним шелестіли гроші. Справа в тому, що Джонні Літт винайшов оригінальний метод надавати новим банкнотам старого вигляду. Їх м’яли й скидали на купу в сусідньому приміщенні. Там вони проходили, так би мовити, процес достигання, — їх топтали ногами, посипали графітом, поливали водою і кофейною гущею, кілька разів перевертали, і за тиждень вони набували такого вигляду, ніби були у вжитку вже з півроку.

Александер трохи підвівся, у нього дуже боліло плече. Він відчув легкий запах духів, тих самих, якими пахло у квартирі на Іспанській алеї. Очевидно, дівчина була десь тут. Побачити щось було майже неможливо. З сусіднього приміщення, з якого він щойно вийшов, пробивалася тільки вузенька смужка світла. Александер узяв банкноту в п’ятдесят марок і підпалив її своїм останнім сірником. Папірець спалахнув, і він побачив Рут. Вона тихо зойкнула і підійшла до нього.

— Як ви потрапили сюди? — злякано спитала вона.

— Це… це не важко, — непевно відказав Александер, але зразу ж збентежено змовк. Тільки тепер він повністю усвідомив, що наробив. Боббі Копш лежить посеред коридор а. Він добре-таки стукнув його якоюсь важкою залізякою, — що то було, він і не знає. Може, він його тільки поранив, а може — й убив. Правда, він зробив це обороняючись, але де ж свідки? Копш — мерзенний підлий негідник, однак чи він заслуговував на таку кару? Александер відчув, як тремтять його руки, і з великим зусиллям опанував себе. «Треба думати не про те, що було, а про те, що буде, як вибратися звідси…» — сказав він собі.

— Мені щось почулося недавно, — прошепотіла Рут, — якийсь крик, жахливий крик!

— Так, так, справді, — насилу видавив Александер. — Але те вже минуло. Нам треба якнайшвидше тікати звідси.

Вона не відповідала і, здавалося, до чогось прислухалася.

— Ходімо, — наполягав він і схопив її за руку, — нам треба поспішати, поки ще не пізно!

Вона не поворухнулася.

— Ви боїтеся?

— Так.

— Я розумію вас, але треба спробувати, це наш останній шанс. Побіжімо до контори, на подвір’ї гаража вони не наважаться нас переслідувати, там, може, вже є клієнти…

— У вас же є ключ, — перебила вона його, — давайте замкнемося, замкнемо двері в коридор…

— Ключ є, але…

— Тоді лишаймось тут! — вигукнула вона. — Нам треба лишитися тут, розумієте? Ми не пройдемо. Послухайте мене — лишаймося тут!

Александер зрозумів, що йому не вдасться її переконати. Його охопило гірке розчарування. Виходить, усе було марно, все ні до чого. Він був близький до розпачу.

Дівчина, видно, відчула це.

— Не гнівайтесь на мене, що я не слухаюсь вас. Я така вдячна вам за те, що ви заступилися за мене вчора ввечері… — і вона тепло потисла його руку. — Повірте мені, виходити не можна. Ніяк не можна. Нам треба сидіти тут, поки не прийде поліція. Шерц шепнув мені вчора, що гараж доживає останні години. А біля контори завжди стоїть вартовий.

— З вартовим я б справився, — сказав Александер і до половини витяг з кишені пістолет. — А втім, може, й не доведеться стріляти, хіба що в повітря.

— Ви б краще не носили з собою таких речей, а то вас ще колись за це арештують. Давайте я покажу вам, де ми можемо сховатися. Ходімо!

Вона хутко пройшла вперед і піднялася по східцях у приміщення, де стояв друкарський верстат. Александер пішов за нею і одним з ключів відімкнув двері в комірчину навпроти.

З першого погляду було видно, що це хімічна лабораторія. Тут стояв довгий стіл для дослідів, до якого були підведені вода, газ і електрика. Стіл був заставлений колбами, ретортами, штативами, пробірками. В стелі був вентилятор, що забезпечував необхідну подачу повітря. Отвір його виходив, напевне, десь у парку і був схований поміж кущами. За лабораторією була ще одна маленька комірчина, захаращена картонними коробками та ящиками.

— Ось тут ми й заховаємося, — сказала Рут.

— Заховатися-то ми, звичайно, можемо, — іронічним тоном відповів Александер, — та якщо ми замкнемо двері, вони зразу догадаються, де ми.

— А що, як ми заховаємось в оцій останній кімнаті?.. Мені здається, сюди вони не заглянуть.

— Це нам не допоможе. Треба забарикадувати всі двері якомога краще столами і ящиками. Це їх затримає до приходу поліції. Цього вже не довго чекати.

69