Гараж пана Якобса - Страница 47

Ця історія була однією з перших, що заронили в його душу сумніви. Ернст Вольф був спочатку людиною західної орієнтації. Він дуже цікавився технікою, і на нього завжди справляли глибоке враження чудеса американської індустрії — хоч те, що йому доводилось бачити, було в основному воєнною продукцією. Навіть усе, що він пережив в американському полоні, не похитнуло його симпатій. Голодний пайок, ночівлю просто неба, гумові кийки вартових — усе це можна було пробачити. На те й полон; яких же тут сподіватись церемоній? Повернувшись до Берліна, Вольф дуже зрадів, що його квартира, яку пощадили бомби, була в американському секторі.

Згодом, коли вибухла війна в Кореї, він почав розчаровуватись. То був саме час, коли західні держави, за висловом генерала Клея, скинули лайкові рукавички і розпочали ідеологічну війну. І Вольф дуже скоро пересвідчився, що в цій війні використовується не тільки ідеологічна зброя.

Вольф вийшов на Потсдамське шосе — дві паралельних голубуватих стрічки асфальту, по яких котились важкі грузовики, тріскотіли мотоцикли і з тихим гудінням проносились шикарні легкові машини. Лишалось ще п’ятнадцять хвилин дороги. Вольф звернув праворуч і замислено попростував далі, час від часу поглядаючи на автостраду. Він любив ці автомобілі, що виблискували хромом, але зовсім не вважав себе зобов’язаним любити їхніх власників. Чи багата людина неодмінно хороша? Нічого подібного. Чи обов’язково багата нація — наш друг і бажає нам добра? Зовсім ні. Але яка сила людей вірять у це!

Вольф злегка посміхнувся. Він у це вже не вірив. З якого часу, власне? Комісар згадав той день, коли він випадково зустрів на вулиці свого однополчанина, Мартіна Коха. Той жив тепер у східному секторі, працював у БФГ і був, як скоро виявилось, комуністом. Зав’язалась нескінченна розмова. Спочатку вони розмовляли на вулиці, потім у якомусь кафе і, нарешті, у Вольфа вдома. Вольф засипав свого приятеля запитаннями. Відповіді Коха багато чого йому роз’яснили.

Після цієї розмови Вольф почав регулярно купувати газети, що виходили в східному секторі.

Комісар Вольф відігнав свої думки. Він уже досягнув мети своєї подорожі. Перед ним був яскраво розмальований фасад заправної станції, осяяний рано запаленим неоновим світлом. На тлі похмурого осіннього неба таємниче світились великі блакитні літери: «ГАРАЖ „ЗЮД-ВЕСТ“».

Крізь широкий триметровий прохід з табличкою «В’їзд» Вольф увійшов у нескінченно довгий двір гаража, посеред якого стояв голий бетонний куб контори. Він хотів узяти свою машину і трохи проїхатись — просто так, щоб відвести очі. Його гараж був майже в самому кінці двору — біля великого спільного гаража, що замикав собою двір, і це було дуже вигідно для нього. Він міг ходити по всьому двору, не викликаючи підозри.

Після довгої прогулянки від станції електрички комісарові хотілось пити, і він пошкодував, що тут немає буфета, як у конкурентів, на значно меншій «Західній автоплощадці». «Якобс не хоче, щоб його люди напивались, — подумав Вольф. — Але ж можна було принаймні влаштувати молочний бар».

Тим часом уже добре посутеніло. В глибині двору тьмяно засвітились електричні лампочки. Змагаючись з останніми променями дня, вони сповнювали подвір’я якимсь химерним сяйвом.

На півдорозі між конторою і великим гаражем купкою стояло кілька автомашин. Щось у цій купці привернуло увагу комісара. Поміж «мерседесами», БМВ і «адлерами», все переважно довоєнних моделей, стояв оливково-зелений автомобіль обтічної форми з номером ІС 373–772—«United States of America». «Студебекер — „Land-Cruiser“», — подумав Вольф, який знав усі моделі напам’ять. За цією машиною він побачив другу — сірий, ще більший лімузин, який мав західноберлінський номер КВ. Це була чудова машина; при кволому, непевному світлі вона нагадувала великого хижого звіра, що приготувався до стрибка.

В комісарові зразу ж прокинулась його давня пристрасть. Не довго думаючи, він підійшов до блискучого лакованого чудовиська. І коли Вольф двічі обійшов машину і заглянув усередину, його раптом охопило зовсім не службове, але тим сильніше бажання — хоч трохи посидіти на місці шофера.

Швидко озирнувшись навколо, Вольф переконався, що в цій частині двору немає нікого. Правда, з боку великого гаража пузатий «опель-супер-6» закривав двір від його очей. Але комісар був не з полохливих. Він смикнув за ручку; дверцята були незамкнені. Сприйнявши це за добру прикмету, Вольф з тріумфом вліз до машини і тихенько зачинив за собою дверцята.

Він пригадав, що вже бачив цю модель торік улітку, на автовиставці 1950 року: «крейслер-ньюйоркер», довжина п’ять з половиною метрів, вага тридцять вісім центнерів.

Він замріяно дивився крізь вітрове скло, згадуючи всі технічні дані «крейслера»: «Мотор восьмициліндровий, робочий об’єм п’ять і три десятих літра, низькообертовий і безшумний, як у більшості американських машин… Три тисячі двісті обертів, якщо не помиляюсь. Ну, і відповідна витрата бензину — двадцять літрів на сто кілометрів. Машина не для післявоєнної Німеччини! Максимальна швидкість за фірменими даними сто п’ятдесят п’ять кілометрів на годину; насправді можна витиснути ще трохи більше… Але що з того, в нас усе одно нема таких доріг. Хіба що Афус…»

Авжеж, так і є — автоматична передача… Комісар з цікавістю розглядав щиток приладів, порівнюючи в той же час «ньюйоркера» з іншими відомими йому моделями. В уяві перед його очима безшумно проносились б’юїки з срібними акулячими зубами радіаторів, «форди Лінкольни», «де-сото», «олдсмобілі», «шевроле», «каділлаки», «неші», «фрезери», «понтіаки» — цілий парад лаку і хрому, сталі, скла й гуми. «Правда, по-моєму, це теж не ідеал. Вони надто тихі, — думав Вольф. — Не можна розчути, коли з мотором щось не гаразд. І все-таки цей „крейслер“ непогана машина… Та, на жаль, я всього-на-всього скромний офіцер поліції з не менш скромним окладом. Для мене навіть малолітражка навіки залишиться прекрасною мрією… „Ньюйоркер“ навіть у найпростішому оформленні коштує за каталогом, по-моєму, дві тисячі п’ятдесят п’ять доларів, тобто близько десяти тисяч західних марок — це заводська ціна…»