Гараж пана Якобса - Страница 41

На сходах почулися чиїсь кроки. Клацнув замок, хтось увійшов у кімнату.

— Алло! — гукнув писклявий, неприємний голос. — Де ви заховались?

— Я тут, — озвався Александер, виходячи з ванної.

В кімнаті він побачив маленького чоловічка років тридцяти, з гидким прищуватим обличчям, що розвалився в кріслі і навіть не подумав устати.

Александер не бачив причини, чому він повинен бути чемнішим. Він сів у друге крісло, не сказавши й слова. Хай починає перший.

Той так і зробив.

— Хто ви такий? — спитав він.

— Ви теж іще не відрекомендувались.

— Ваше діло відповідати!

— Тільки не вам.

— Ах, так! Тоді давайте сюди гроші, долари. Ану, швидше!

— У мене з собою ніяких грошей немає, тим більше — доларів.

— А он, у портфелі, — гість простяг руку.

Александера вже почала дратувати нахабна поведінка незнайомого. Він схопився з крісла й гримнув:

— Ану, геть руки, бо ви в мене зараз вилетите звідси!

Незнайомий, здавалось, нітрохи не образився. Навпаки, він заговорив значно чемніше;

— Заспокойтесь, колего. Я вашого портфеля не зачеплю. Ви тільки дайте мені відповідь на одне питання, тоді ми з вами зразу порозуміємось. Ви знаєте Кросбі, Лью Кросбі? Чули коли-небудь таке прізвище?

— Ні. А ви пан Дойчман?

Невідомий встав. Він був зовсім низенький.

— Копш, — сказав він. — Моє прізвище Копш. — І простяг Александерові руку, незграбно вклонившись.

Александер холодно потис його пальці.

— Моє прізвище ви знаєте. Ви великий нахаба, пане Копш.

— Ну, ну, не треба так гарячитися, — заспокоїв його Боббі Копш. — Інакше не можна було, це був, так би мовити, екзамен.

— Що-о!?

— Екзамен. На благонадійність.

Александер здивовано втупився в нього і постукав себе пальцем по лобі.

— У вас тут що… не все гаразд?

— Не вірите? Про мене. Але все-таки ви його витримали, і я тепер можу дати вам адресу нашої фірми.

— Ох, який же він був важкий, цей ваш екзамен! — сказав Александер. — Я дуже радий, що витримав його. Тут хто завгодно може зрізатись. Ех, голова, голова! — І знову постукав себе пальцем по лобі. «Неприємний тип», — подумав він.

Боббі Копш відчув насмішку і огризнувся:

— Витріть краще піну з щоки… Ви, звичайно, не знаєте, куди тепер податись з вашими доларами. Я можу вас підвезти.

— Гараж «Зюд-вест», — сказав Александер навмання і прочитав на здивованому обличчі Копша, що слова його влучили в ціль. Це ще більше зміцнило в ньому почуття власної вищості.

— Про те, щоб поїхати зараз, не може бути й мови. Я приїду десь по обіді.

— А гроші ви мені теж не віддасте? Там же всі ждуть не діждуться.

Александер засміявся.

— Тоді мені довелось би спочатку проекзаменувати вас на благонадійність, пане Копш.

— Значить, не хочете. Тоді я поїхав, А ви поки що ждіть тут, я вас сповіщу. Тільки телефоном не користуйтесь — за нами ще стежать.

— А я й не думав. Я зараз лягаю спати. Давно вже не спав по-людському. Ну, вшивайтесь звідси.

Боббі Копш пішов. «Отак з ними й треба, — переконував себе Александер. — Рішуче наступати, тоді я їх обкручу кругом пальця. Я ще вам себе покажу! Іще побачимо, хто кого!»

3

Десь опівдні двері бібліотеки у Якобсовій віллі відчинились, і ввійшов Джонні Літт.

Доктор Ульріх Шерц, який саме кінчав обідати, підвів очі і встав, явно зраділий.

— Добре, що ти прийшов, Джонні! Сідай ось тут!

Він показав на те саме крісло біля дубового столика, у якому двадцять годин тому сидів Гергард Ірінгс. Літт нерішуче сів. Після того, що сталося тут учора, йому було не вельми приємно заходити сюди і сідати в це крісло.

Доктор Шерц спорожнив тарілку з компотом і поставив її на піднос, де вже стояло кілька тарілок і мисочок з недоїдками, потім витер губи салфеткою, витяг золотий портсигар і подав його своєму гостю.

— Турецьку, Джонні?

— Дякую. — Літт закурив.

Кімната сповнилась ароматом дорогого тютюну. Джонні Літт мерзлякувато притулився до спинки крісла. Його погляд блукав за вікном. Над голими деревами саду висіло сіре осіннє небо. Літт жадібно, нервово затягався сигаретою.

— Ти просив, щоб я зайшов поговорити з тобою, Уль. Нас тут ніхто не почує? Я маю на увазі двері…

— Авжеж, — сказав доктор Шерц. — Цілком можливо. Але цьому легко зарадити. — Він підійшов до середніх дверей, біля яких стояла радіола, і поставив пластинку. Залунала мелодія вальса.

— Ця радіола — дуже корисна річ, — промовив він, повертаючись до столу. — Вона стоїть біля дверей і грає собі, а я тим часом балакаю з ким хочу біля вікна. Якщо кому заманеться підслухувати під дверима, то він почує тільки музику — про мене, хай слухає її скільки завгодно. — Шерц знову сів.

— Отже, Джонні, ти сам добре знаєш, як стоять зараз наші справи. Паскудне становище. Ми обидва сидимо на пороховій бочці, під яку з двох боків підкладено запалений гніт…

— Правда, правда. Я навіть не знаю, хто для нас небезпечніший: поліція чи бос.

— Якобс. Якби його усунути і я взяв до своїх рук берлінське ядро організації, тоді поліція для нас була б уже не страшна.

— Цебто як?

— А я б уже потурбувався про те, щоб при обшуку не знайшли ні крихітки такого, що могло б нас скомпрометувати. Так. Тільки Якобс з своєю безрозсудністю й ідіотською легковажністю робить поліцію небезпечною для нас. З другого боку, він ясно відчуває, що ми його через це хочемо, висловлюючись делікатно, висадити на берег. Вірніше сказати, відчував. З учорашнього дня він це знає напевно.