Гараж пана Якобса - Страница 25

— Так чому ти не пошлеш шістьох замість двох? — встряв Боббі Копш. — Берлін же великий!

Доктор Шерц вибачливо всміхнувся.

— Хоч я й сказав тільки-но, що як ринок збуту він для нас надто малий… але, якщо вже ти так хочеш, — звичайно, він великий. Проте, на жаль, він має також великий поліцейський апарат. У Берліні, щоб ти знав, є тисяча сорок працівників карного розшуку. А як ти гадаєш, що трапиться, коли два чи три сліди, на які натрапить відділ у справах фальшивомонетників, зійдуться в нас? Коротше кажучи, риск стає занадто великим. Тому я пропоную, щоб ми більше самі не займалися збутом.

Доповідач зробив паузу й оглянувся навколо. У високі вікна, на яких лежала тінь від абажура, зрідка стукотіли краплі дощу. Наближалася темна, безмісячна ніч. Час від часу в комині свистів вітер, роздмухуючи пригаслий вогонь. У саду потріскувало сухе гілля.

Джонні Літт, керівник фальшивомонетної секції, раптом схопився з місця. Його стілець загуркотів по підлозі. Двома велетенськими стрибками Літт досяг дверей, але по дорозі зачепився за шнур від лампи. В ту мить, коли він штовхнув двері, лампа з брязкотом упала і світло погасло. Чути було, як хтось прожогом біжить униз по сходах. В кімнаті війнуло сильним протягом, І важкі двері, грюкнувши, зачинились. В ту ж мить під стелею спалахнула яскрава люстра.

Присутні спантеличено дивились один на одного. Всі, крім доктора Шерца, який ввімкнув світло, мали в руках пістолети. Якобс перший сховав зброю і повернувся до Літта.

— Що сталось, Джонні?

— Я почув якийсь шурхіт за дверима і хотів подивитись, що там таке. Якби я не перекинув лампи, ми, напевне, зробили б цікаве відкриття. Ви ж чули, як воно бігло по сходах!

— Хто це «воно»? — спитав Боббі, але ніхто йому не відповів.

Бос підійшов до каміна і відчинив потайні дверцята в панелі. За ними був телефонний апарат. Якобс узяв трубку і покрутив ручку. Апарат був підключений до кільцевої системи, і тому, коли покрутити ручку, дзвонили всі внутрішні телефони на території гаража. Всього таких телефонів було дев’ять, і хоч не біля кожного з них сидів черговий, Якобс почув неймовірну мішанину голосів. Проте шеф швидко навів порядок:

— Черговий біля головного входу, відповідайте: хто-небудь проходив?

— За останні дві години ніхто, — відповів той.

— Черговий у парку, відповідайте: помітили що-небудь?

— Нічого.

— Посилити пильність! Усе.

Руді Якобс зачинив дверцята і повернувся на своє місце. Інші теж посідали. Від сліпучого світла люстри в кімнаті було якось незатишно.

Шеф заговорив перший:

— Я гадаю, що підслухував хтось із наших. Уль, ти завтра розслідуєш цю справу. А зараз давай далі… Чи, може, ще хто хоче щось сказати?

— Я хотів би зауважити… — сказав Літт. — Після сьогоднішніх подій цілком можливо, що це був хтось чужий.

Він вимовив це таким несміливим і тривожним тоном, що всі відразу ж зрозуміли: Джонні має на увазі поліцію. Доктор Шерц прикусив губу, щоб не всміхнутись. У Джонні зовсім розладналися нерви…

— Навряд, — коротко відрізав Якобс. — Тільки свій міг би непомітно пройти повз вартових. Завтра ми все з’ясуємо, Джонні. Уль, продовжуй, будь ласка!

Доктор Шерц зручніше вмостився в кріслі.

— Я багато не говоритиму, бо за годину в мене має бути нарада в іншому місці, досить важлива. Отже, ми прийшли до висновку, що збут банкнот для нас — марудна, рискована і невигідна справа. Тому я розпочав переговори з різними групами. Повинен сказати, що охочих збувати наші папірці знайти неважко. Якість твоєї роботи, Джонні… — він вклонився Літтові. — Але дуже важко знайти людину, яка давала б пристойний процент. Представник однієї групи, яка окопалась у французькому секторі, запропонував мені цілих п’ять процентів.

— Тобто, — занепокоєно перепитав Якобс, — ми даємо тисячу марок наших грошей, а він нам за них дає п’ятдесят справжніх?

— Тільки п’ятдесят? — повторив за ним Боббі.

— Абсолютно точно, — глузливо сказав доктор Шерц. — Я з задоволенням констатую, що правила обчислення процентів засвоєні й прийняті до вжитку всіма присутніми. Ну, п’ять процентів — це для нас, звичайно, надто мало. Бо якщо згадати, як дорого ми платимо за папір, скільки нам коштувало обладнання і скільки ми повинні щомісяця виплачувати оцьому добродієві, — він кивнув на Джонні Літта, — то стає ясно, що так ми далеко не заїдемо. Десять процентів — це наш прожитковий мінімум. Другий представник, який, за його словами, керує однією західнонімецькою організацією, — що було б для нас дуже приємно, — пропонував сім з половиною процентів. Оскільки я наполягав на десяти, він випросив у мене одну банкноту на пробу і пообіцяв прийти завтра. А тим часом він хоче порадитись з своїми колегами. Завтра о третій ми з ним зустрінемось у «Черепасі». Я сподіваюсь, що угоду буде укладено. Ви схвалюєте мої методи?

— Та добре, — сказав Якобс, — гляди тільки, будь обережний.

— Ну, щодо цього ми можемо бути цілком спокійні, — сказав Літт. — На Уля я покладаюсь, як на кам’яну гору. Коли він загримується, його не впізнають навіть найближчі друзі.

— Якщо вони в нього є, — злобно кинув Боббі Копш.

— Є, — відрізав доктор Шерц. — Добре, з цим питанням ми покінчили. — Він неспокійно глянув на годинник. — Хлопці, мені треба йти. У вас на черзі тема «Поліція». Я думаю, що тут ви й без мене обійдетесь. Моя порада: Ете Йордан повинен зникнути з Берліна. Хай їде в Західну Німеччину, може, вдасться знайти йому там роботу. Рано чи пізно його злапають, і він нас завалить.