Гараж пана Якобса - Страница 22

— Ну, в тебе ж воно, звичайно, було?

— Авжеж, було.

— Вони задоволені?

— Моє алібі в порядку.

— Кепські справи, — сказав Боббі, скривившись. Це мало означати лукаву посмішку, але вийшла тільки дурнувата гримаса. — Кепські справи, — коли поліція починає до тебе чіплятись.

— Що ж тут поганого, якщо ти ні в чому не винен, Боббі?

Настала пауза.

— Пане Якобс, мені можна йти в контору? — спитала Рут. — Треба написати ще кілька листів.

— Любовних? — Боббі зморщив своє прищувате обличчя. Рут наче не чула.

— Будь ласка, фрейлейн, якщо у вас є робота…

Рут устала. Боббі дивився їй услід, поки за нею не зачинились двері.

— Шикарні ніжки! — сказав він.

— Не ляпай язиком! — розсердився Якобс. — Завжди у тебе дурниці в голові. Вчора ми вскочили по саму шию. Віллі Ліндау не повернувся. Він віз на багажнику Йорданову машинку. Злапали, напевно. Якщо він розколеться…

— Ну, у Віллі ж є голова на в’язах.

Якобс нічого не відповів. Якби він знав, що Ліндау лежить у потсдамському моргу, в нього було б значно легше на серці. Він сидів мовчки і думав.

— Не дуже розумно з твого боку, шеф, щоразу брати з собою Йордана. Він же й раніше викидав коники, в поліції його… — Боббі підняв свої жаб’ячі лапки, показуючи, що поліція має відбитки Йорданових пальців.

Якобс мовчав. Можна було відповісти, що він це й сам знає, та ким же замінити такого спеціаліста. Але він мовчав. Недавнього доброго настрою наче й не було, а чому — він і сам не знав.

Відчинились двері, і ввійшов доктор Ульріх Шерц. Він мовчки опустився в крісло з сталевих трубок і поглядав то на Якобса, то на Боббі.

— Ну, Уль, що ж ти нічого не кажеш?

— Хлопці! Я не знаю, в чому саме, але в чомусь ми дали маху.

— Як то? — насторожився Якобс.

— Я ідіот, — сказав доктор Шерц.

— Самопізнання… — почав Боббі, але від холодного погляду Якобса йому відібрало мову.

— Що ж трапилось? — Руді Якобс схрестив руки на грудях і приготувався до найгіршого.

Доктор Шерц запалив сигарету. Не тому, що хотів пограти на нервах своїх колег. Просто куріння допомагало йому думати. Він глибоко затягся.

— А от що: у великому гаражі повз мене проходить Йордан. Від нього тхне, як з барила. Я його за комір. Що це таке? В нас напиватись не дозволяється. Він каже, що напився з страху. Чого ж він боїться, питаю. Каже, що помітив, як за ним стежили. Він не зовсім певний, але…

— Delirium tremens, — докинув Боббі й огидно засміявся.

— Припни язика! — буркнув Якобс. — Далі, Уль!

— Він завжди обідає у ресторанчику, тут поблизу, ти ж знаєш… Там він і помітив. От так.

— Якого дідька він не обідає тут? — похмуро спитав Якобс, наче це зараз було найважливіше. — Що йому, наші страви не до смаку?

— У нього хворий шлунок, а відколи він посварився з Еріхом, тут йому ніхто не хоче варити дієтного.

Шеф замислився.

— Так, по-твоєму, це пов’язано з Потсдамом?

— А з чим же іще? Де це ми промахнулись, я не знаю. Але я зробив ще одну помилку. Я наказав Кросбі, як буде вже на тім боці, ще раз подзвонити нам. Без цього можна було б обійтись. Все-таки можливо, що за нашим телефоном стежать.

— Ну, це вже тобі ввижається, Уль!

— Краще хай тепер ввижається, ніж потім, коли буде пізно. Отже, якщо він дійсно подзвонить, то ви краще полиште цю справу на мене. Я вже подбаю про те, щоб він там швиденько повісив трубку.

Доктор Шерц погасив сигарету і замовк. Якобс і Копш теж мовчали, насупившись: радіти не було з чого.

Боббі напустив на себе вигляд глибокої задуми. Доктор Шерц презирливо дивився на нього — ні для кого не було секретом, що Боббі Копш — великий дурень. Якобс відкашлявся і сплюнув на підлогу.

В цю мить задеренчав телефон. Всі здригнулись і з острахом глянули на маленький чорний апарат, що стояв посеред столу.

Доктор Шерц підвівся.

— Спокійно, панове!

Він узяв трубку. Дзвонили з міжміської станції.

— Розмова з Бременом. З’єдную. Відповідайте.

Шерц затулив долонею мікрофон і тихо сказав:

— Це він.

У трубці клацнуло, потім пролунав голос, такий ясний і чистий, наче говорили з сусідньої кімнати.

— Хто біля телефону?

— Якобс, — сказав доктор Шерц. Він хотів ще щось додати, але голос у трубці випередив його:

— Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там…

— Добре, добре, чудово, — перебив його доктор Шерц. — Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги.

— Thank you. Bye-bye!

Доктор Шерц поклав трубку і обернувся:

— Швидко зметикував хлопець. З цими даними поліція далеко не заїде.

— Так-то воно так, — зауважив Боббі Копш, — але їм могла здатися підозрілою твоя квапливість.

— Може, так, а може, й ні, мій любий. Це була звичайнісінька розмова з клієнтом-американцем, якому ми щось ремонтували.

Він хотів знову сісти в крісло, але тут постукали в двері і ввійшов робітник з гаража.

— Пане доктор Шерц, вас просять у контору. Там прийшов новий клієнт.

— Хай ним займеться фрейлейн Дойчман. Вона ж учора вже робила це сама.

— Пане доктор Шерц, фрейлейн Дойчман просила, щоб ви самі прийшли. Там ще й ревізор з податкового управління.

Шерц знизав плечима і побіг униз по сходах. «Беруться з усіх кінців», — думав він.

4

Увійшовши в контору, він побачив високого усміхненого чоловіка в коричневому шкіряному пальті. В глибині кімнати, за поставленим навкіс письмовим столом, сидів податковий інспектор і димів сигаретою. Добре знаючи, що він — одна з найнепопулярніших осіб у всьому Західному Берліні, інспектор навіть очей не підвів, а тільки пробурмотів: