Гараж пана Якобса - Страница 15

Знову рівна дорога! Набираючи швидкість, «крейслер» вилетів з містечка. Кросбі прикипів до заднього вікна.

— Не відстає. Якраз на відстані пострілу. Камери…

Світле коло поволі збільшувалося: промінь фари мотоцикла упав на заднє вікно, і в кабіні замерехтіло ясне світло. Не було ніякого сумніву — наздоганяє. Поволі, але неухильно.

Александер не міг далі стримуватися. В шаленому пориві він до відказу натиснув педаль акселератора. Мотор заревів. 90 — 100–105 — 100–105 — 105–110…

Кросбі схопився:

— All devils! Ти що, здурів? Зараз же назад на шістдесят!

Александер машинально послухався. Він взагалі вже нічого не тямив. Кров болюче стукотіла в скронях.

— Look out! Look out! — крикнув Кросбі. Голос його зривався.

Александер зробив так, як йому було сказано. Притиснув машину до правого краю дороги, ударом кулака вдавив у щиток вмонтовану під годинником запальничку і легенько повернув руля вліво. Машина навкіс перетяла дорогу і загрозливо наблизилась до лівого ряду дерев. Александер вивів її на середину дороги і помчав далі з тією ж швидкістю.

Кросбі притис обличчя до заднього вікна і з хижим нетерпінням вдивлявся в сліпуче кружальце фари, яке раптом затанцювало, блиснуло раз, удруге і погасло зовсім. Кросбі радісно скрикнув, повернувся до Александера і вдарив його кулаком у плече:

— Look you, sunny boy, його вже нема, зовсім! — загорлав він, перехилився наперед і натиснув клаксон. «Крейслер» протяжно заревів.

Вони мчали далі, на південь, до Ельби.

8

Ульріх Ессер, лейпцігський агент відомої берлінської парфюмерної фабрики, тільки оцій паскудній погоді завдячував тим, що лишився живий. Дощ і погана видимість змусили його вести свій «опель-капітан» повільніше, ніж звичайно. Хоч він мав намір сьогодні добратись до Лейпціга, йому довелось примиритись з необхідністю переночувати у Віттенберзі. А що він уже під’їжджав до Беліца, то сподівався добратись до міста щонайбільше години за півтори.

Але й до Віттенберга панові Ессеру сьогодні не вдалось доїхати: несподівано щось тріснуло, і машину кинуло вбік.

Реклама фірми «Опель» запевняє, що «капітан» — це машина, яка з місця за двадцять п’ять секунд може набрати швидкість сто кілометріз на годину. Але пан Ессер і гадки не мав, що спинити її можна навіть за частину цього часу. Правда, при подібному експерименті голова шофера іноді вдрузки розбиває вітрове скло. Але цього разу, на щастя, нічого такого не сталось. Тільки з заднього сидіння гепнувся чемодан із зразками товарів, і крем-депіляторій «для витончених дам» перемішався з дорогим одеколоном, що витік з розбитого флакона.

Ульріх Ессер штовхнув дверцята й виліз з машини, його вмить до нитки промочило дощем, і переляк змінився похмурою злістю. Ця злість переросла в розпачливу лють, коли він присвітив кишеньковим ліхтариком і побачив, що три камери з чотирьох лопнули. Що робити? «Капітан» стояв поперек дороги, кожної миті хтось міг на нього налетіти.

Ессер попустив гальма і з усієї сили вперся ззаду в машину. Але її не можна було зрушити з місця. Асфальт був слизький, дощ бив Ессеру в обличчя. Він безпорадно і знесилено озирнувся навколо.

Спереду загорілись чиїсь фари. Ессер зробив єдине можливе в його становищі: він почав описувати своїм ліхтариком великі кола в повітрі.

Незабаром перед ним спинився якийсь грузовик. Перекинулись кількома фразами, потім грузовик розвернувся і поїхав назад. Якщо лопнули зразу три камери, значить, з дорогою щось не гаразд. Шофер грузовика сповістив про пригоду Беліцький поліцейський пост і викликав аварійну допомогу для пана Ессера.

Розділ третій

1

На відстані добрих десяти хвилин ходьби від станції метро «Аеропорт», недалечко від межі районів Кройцберг і Темпельгоф, на східному боці Фрізенштрасе стоїть похмура споруда з червоної цегли — великий триповерховий будинок з круглою вежею на фасаді, огороджений залізною решіткою.

Це головний штаб західноберлінської поліції. Всередині він має менш імпозантний вигляд: побілені вапном стіни, вичовгані ногами сходи, широкі, вимощені кахлями коридори, в яких ніби чогось не вистачає… а справді, пірамід для гвинтівок! Їх прибрали, коли передавали поліції цю колишню кірасирську, а потім авіаційну казарму.

В тій частині будинку, де містяться відділи департаменту «К» (кримінальна поліція), на третьому поверсі є кімната № 379. На дверях пришпилено папірець: «Вхід через кімнату 380». Обидві ці кімнати займає відділ ХІІ-а — відділ у справах крадіжок із зломом.

У 379-й кімнаті в понеділок уранці відбувалась нарада. Спочатку в ній брали участь тільки доктор Горн і криміналкомісар Вольф — високий, квітучого вигляду чоловік з широко поставленими очима і енергійним засмаглим обличчям. Вольфу був сорок один рік. Він носив костюми спортивного крою, кохався в автомобілях і любив розповідати двозначні анекдоти.

Криміналрат Горн у неділю ввечері після телефонної розмови з Вольфом зразу ж попрощався з своїм другом Зіррінгаузом і поїхав додому. Довго сидів він у своїй холостяцькій квартирі біля каміна й думав. Якщо дійсно злочинці, які зламали сейф у Потсдамі, — це ті самі, що обікрали Комерційний банк, то нарешті він натрапив на слід, має якусь вихідну точку. Горн був певен, що той власник гаража причетний до потсдамської справи. У викрадення він не вірив, бо всі відомі йому досі випадки такого роду рано чи пізно виявлялись газетними вигадками або карними злочинами. Але чи має він право скористатись з даних народної поліції? Коли щось піде не так, він матиме неприємності з начальством… Звичайно, якщо він досягне успіху — переможців не судять…